Розповідь веде білий пудель на ім'я Домінік - скорочено Дом. Песик відданий своєму господареві, а потім сім'ї його доньки, куди собаню передають. Події розпочинаються в середині 90х, але часто відбуваються екскурси в історії членів родини, а заразом і в історію країни (зокрема срср, ндр). Добре прописані герої, їх взаємини - всьому я вірила.
Червоною ниткою всієї історії тягнеться загадка скрині, яка стоїть у квартирі родини Ціликів ще від попередніх пожильців їх квартири. Для мене її вміст був цілковитою несподіванкою.

Дуже подобалось, що тлом розповіді були важливі історичні події (як з історії України, так і всієї Європи ХХст). Подекуди наївна оповідь пса додавала легкості тексту. Особливо хочу відмітити тонкий іронічний гумор пуделя, вкраплення якого часто розряджали напружену атмосферу. Я таке обожнюю.

Книгу купити варто для задоволення від її прочитання, а також тому, що виручені кошти видавництво передає родині авторки

У моїй уяві ця книга мала бути про собаку, тією самою типовою книгою про домашніх улюбленців, яких то приймають, то кидають люди із рук в руки чи то один одному, чи то прямісінько долі. Але ця книга розказана самим собакою про людей, про їхні життя і про саму історію.
Вікторія Амеліна ну неймовірно писала. Читаючи ще її дебютний роман «Синдром листопаду» я дивувалась її майстерному вмінню відчувати людей і так само майстерно обрамити ці відчуття в слова, речення і цілу книгу. «Дім для Дома» дивує ще й тим, як цікаво і самобутньо передана розповідь від собаки.
Книжка охоплює період 90-их- нульових, також у флешбеках персонажів можуть бути і ранні періоди. Взагалі книга, як на мене, доволі актуальна. Хоч здебільшого і описувалось життя після розвалу радянського союзу, оцей бандитизм, тощо, але. Але! Багато персонажів, зокрема наші головні герої і наш оповідач, не можуть віднайти свій дім, зрозуміти хто вони і звідки. Особисто мені як переселенці це дуже відгукувалось.
Персонажі відчуваються дуже живими. Себто вони і не погані, і не хороші- люди, які вони є.
Я не буду занурюватись у сюжет. Просто скажу, що це історія про одного собаку. Про одну родину (гадаю, що книгу можна назвати родинною сагою). І про людей, які були в житті кожного члена родини.
У книзі дуууууже багато Львова, здебільшого події відбуваються саме там, тому «Дім для Дома» може зацікавить любителів цього міста.
Ця книжка не для читань на один вечір чи щось на кшталт цього, однак однозначно хороша. Книжки Вікторії Амеліної не можуть бути поганими, бо її творчість неймовірна і торкається серця.

Цитати:
•Я хочу свідчити про свій дім. А дім твій- там, де твої сліди. Дім- розпорошений, як білі уламки замерзлих річок над Землею.
•… народ-не пес. Народ усе може, усе виносить, усе приймає. Народ, як справжня любов. Треба лише правильно вчити.
•Тільки ніяк не можуть повірити: дім? Чи знову- переїжджати, тікати, прилаштовуватися, мімікрувати, ростити дітей, не мати проблем, не бути проблемою, не бути… Не бути? Так, не бути. Не бути, а бігти.
•Злості в крові я не чую навіть тепер. Тільки горілку- й образу на міліціонера. Наш сусід доносив на нас просто за звичкою. Невже так? Просто за старою радянською звичкою доносити. Викривати, поки тебе самого не викрили.
•Полковник злиться. Але чого він чекав? Коли одне покоління мовчить, наступне врешті буде вигадувати- а ті, що прийдуть пізніше, можуть уже й не побачити різниці між правдою та брехнею.
•Війна, наче кір, яким треба перехворіти. Від кору щоправда існує вакцина…
•Це коли загубився в просторі й часі, тоді чіпляєшся за пожитки. Зберігаєш старі незручні туфлі, бо ці туфлі- твій дім, як чоботи- дім солдата. Іншого-бо нема.

Дуже гарно написана книга, у мене післясмак і раджу всім почитати!!

Оповідає собака… Саме йому – Домові – виділено роль стороннього споглядача, який може розказати те, що часто людям не зовсім під силу. І так, як вміє лише він.
Львівська квартира на Лепкого. П’ять жінок й один чоловік: Тамара з дочкою Машею, Мама Оля з донею Марусею, Велика Ба й полковник Іван – сім’я Ціликів, що приїхала в місто в 70-х. Відтоді й до початку дев’яностих, коли починається історія, вони живуть незмінно тут. Інтер’єр помешкання буде звичним багатьом: стандартні порцелянові риби, сервізи, «телевізор – у серці квартири чи й замість серця», але найважливішим об’єктом, який забезпечує наскрізну інтригу, є скриня. Її вельми прагнуть відкрити.
Може видатися, що в будинку немає нічого цікавого. Дом не згодний. Він – ще й своєрідний парфумер із собачого світу. Тамара – жінка, що пахне содою, шоколадом й алкоголем, а ще гіркотою та вірою. Мама Оля – спершу вчителька історії, потім продавчиня, зрештою власниця антикварного магазину. Вона пахне материнством. Маша до розлучення батьків жила з ними в Німеччині. Тепер «пахне чеканням». Маруся – сліпа дівчинка, що раніше ходила до сумної школи, де «так і вчать кольори: червоний – болить, як коліно, пісок – кольору теплої шкіри, жовтий – кислий, як лимон, помаранчевий – трохи солодший». Велика Ба пахне нафтою, постійно перебуває в квартирі, з теплотою згадує Баку, усе життя вірно слідує за своїм полковником Іваном. Він родом із села під Харковом, мовить рідною говіркою, усамітнившись на кухні з Домом. Сім’я – зі Сходу. Майже не спілкуються між собою. Коли вимикають електроенергію, Ціликам доводиться говорити. Їхній «час же вимірюється суконками в шафі – накопичується й нікуди звідси не йде».
Вони прагнуть віднайти відчуття дому. Чи вдасться їм це – читач дізнається наприкінці. Як і те, що ж ховається в скрині, яку так усі хочуть відкрити.