Андрій Лаговський. Агатангел Кримський

У центрі сюжетної канви – професор математики Андрій Лаговський, який не лише добре вправляється з інтегралами й формулами, а й музикує, має пречудові знання з філології. У книзі – переклади поезій Гейне, турецьких і грецьких пісень, уміщено вірші А. Кримського, є багато міркувань про особливості різних мов тощо.
У першій частині книги показано, як на мене, доволі наївного А. Лаговського. Він здобуває чудову освіту, але трохи ідеалістично дивиться на світ. Його терзають внутрішні переживання, він не може дати їм раду, вони виснажують його. Герой шукає справедливості й правди. У нього непрості стосунки з матір’ю, яка дає позику односельчанам під проценти. Хоч кошти, виручені з цього, і йдуть зокрема на його навчання.
У другій частині перед нами постає вже професор Лаговський. Має статус і кошти. Їде з сім’єю Шмідтів до Туапсе на вакації. До слова, Шмідти – генерал, генеральша, їхні сини – Володимир, Аполлон і Костянтин. Саме з трьома останніми він проводить майже весь час. На цім моменті варто сказати про гомоеротизм, про який пишуть дослідники. А. Кримський у цій книзі міркує про любов платонічну і фізичну (зокрема про «tristitia omnis animalis post coitum», фізичне поновлення за три дні), згадує слово «сексуальність» (поки що до цього в літературі того періоду на його вживання натрапляла лиш у творі Майка Йогансена). А. Лаговському дійсно більше подобається спілкування з чоловічим товариством, але воно має саме платонічний характер. Звісно, наявні приятельські обійми, доторки та й на тім. Лиш раз у цій оповіді професор переступає межу того ідеального й чистого кохання, яке він сповідує, – має стосунки з Зоєю. Нічого, крім страждання, вони не приносять. Стосовно взаємодії з молодими Шмідтами, то прихильність є, але вона делікатна, приятельська й у рамках його ціннісного сприйняття, про яке мовила вище. Лаговський зосереджується на своїй науковій діяльності, вона в нього на першому місці. З Володимиром, Аполлоном і Костянтином професор веде цікаві бесіди про філологію, філософію тощо.
У другій частині А. Кримський згадує про імперську політику проти черкесів, колонізацію краю. Цьому питанню присвячено не так багато тексту, хай фоново, але про це йдеться. Частина «Туапсе» завершується печально для професора, він втрачає спільну мову зі Шмідтами, у нього погіршується фізичний і моральний стан. Він ще до завершення відпустки покидає місто.
Далі Лаговський повертається в Москву, бо там його місце праці. А. Кримський на прикладі взаємодії Лаговського та візника Івана наводить прикметну рису, що відрізняє професора від типових московських мешканців: «В Москві на візників усі говорять «ти». Навіть щонайдемократичніші люди, котрі всім слугам кажуть «ви», – то й вони на візників кажуть «ти», бо то такий спосіб у Москві, такий московський usus. Лаговський титулував Івана «ви», бо зріс у Києві». Головний герой веде доволі аскетичний спосіб життя, пізнає себе, звертається до різних праць, зокрема Єфрема Сирина. Відбувається, як на мене, певний момент дорослішання, усвідомлення власної ваги, зняття рожевих окулярів щодо інших, зокрема переоцінка ставлення до Шмідтів. Він продовжує любити ту сім’ю, але не тією ідеалістичною любов’ю, як було раніше.
А. Лаговський переосмислює ставлення до матері, відчуває потребу вирушити до рідного Громополя: «Він їхав битим шляхом, де з обох боків зеленілися-рунилися молоді пари, і жадібними грудьми вдихав в себе вільне повітря, пив золоте сонце. Не вірилося, що не більше як два тому дні покинув він Московщину, непривітну, сіру, анітрохи ще не весняну». Красномовний контраст.
Зустріч із матір’ю після довгої розлуки була ніжною й теплою. Герой знаходить спокій і щось на кшталт внутрішньої гармонії. І мені як читачці, що пройшла з ним цей важкий шлях внутрішнього пошуку, відрадно від усвідомлення цього. І не дивно, що коли йому сумно, то до Шмідтів він не поїде, бо пам’ятає, що «сумний – це те саме, що докучний». Коли буде час – вирушить до матері, бо її серце «любить його такого, який він є». А це безумовне прийняття важливе для кожного.

Дуже сподобалась книга.
Також чудовий «ключ до розуміння» на початку від Віри Агеєвої.
І, само собою, неймовірні люди в самому «Сенсі»!