Вперше в житті я ставлю високий бал книзі не за сюжет чи героїв, а за емоції, які вона викликала.

Для мене «Зайчик» – це поєднання іронії, сатири та хорору. Чорна комедія про світ заможних і нерозлучних студентів магістерської програми з літератури.

Темна. Недомовлена. Грайлива.
Психоделічна історія, у якій межа між реальністю та фантазією зникає.

Книга залишає терпкий посмак незрозумілих емоцій. Наче гортаєш чорну сторінку за сторінкою, намагаючись осягнути, про що йде мова. А на пальцях залишаються чорні сліди.

Провокаційна. Хаотична. Напружена. Саме з таким відчуттям я завершила читання «Зайчика». У голові – заплутані думки. І жодні поради тут не потрібні. Варто самостійно ознайомитися з книгою пані Авад і скласти власну думку про те, наскільки він геніальний.

Коли дочитала, я зразу пішла в тікток, послухати, що інші люди кажуть про цю книгу – і чи хтось пояснює феномен її популярності. Одна дівчина казала, що не знає, як почуватися після прочитання: «it’s as if I was being gaslighted for 300 pages or as if I have just come out of a fever dream».

Думаю, обидва її враження надзвичайно влучні.

По-1, «Зайчик» – це історія ненадійної оповідачки, а отже відчуття, що з тобою граються, свідомо маніпулюють чи несвідомо викривлюють реальність – природній ефект.

По-2, через загалом реалістичну картину світу але вплетення в неї надзвичайних, надприродніх елементів можна говорити про «Зайчика» як про магічний реалізм – а такі історії часто відчуваються, ніби марення під час лихоманки.

Загалом я би охарактеризувала «Зайчик», як книгу-соняшникове-насіння в золотій обгортці, але з менш блискучою серцевиною.

Саманта – студентка-письменниця, яка пише грізні, різкі й люті твори, і так само грізно й люто ненавидить і свій університет, і місто, в якому вона живе, і своїх одногрупниць-Зайчиків.

Зайчики такі всі ніжні, світлі, рожеві й ароматні, ніби кексики чи ляльки, і так міцно обіймаються, і так голосно кажуть, що одна одну люблять.

А Саманту любить тільки подруга Ава, яка зі зневагою дивиться і на художників, і на поетів, і на місто, і на концепт освіти, і на тих самих Зайчиків. А втім, Саманта залишить Аву заради зайчиків (і не один раз).

Зав’язка – вечірка Саманти із Зайчиками, перший вечір, коли вони охоче запрошують її до себе; надалі все буде розвиватися в площині Саманта – Зайчики – Ава – таємничий Макс. Важливо, що в цій історії йтиметься не про зовсім адекватні стосунки, а про маніпуляції, різноманітні техніки типу лавбомбінг і газлайтинг.

А ще місце знайдеться для вогнегасника, сокири і калюж крові.

Одним з центральних елементів, що формують «Зайчика», як я згадувала раніше, є ненадійна оповідачка. Протягом книги ми зустрічаємо багато натяків на те, що вона має бурхливу фантазію, до якої схильна вдаватися, коли треба і коли ні.

Саманта, здається, більше піклується про враження, яке справлять її історії, аніж те, щоб розповідати правду. А оскільки вся книга – від її імені, читачам лишається самостійно визначити, чи вірять вони у розказане.

Є багато шляхів, як можна зрозуміти «Зайчика», яку мораль в ньому побачити і які уроки для себе винести. Можливо, це просто історія про студенток-письменниць і стосунки між ними і *спойлер спойлер спойлер спойлер* не має якогось прихованого підтексту.

Як на мене, все це – дуже елегантна і гарно зліплена насмішка над сучасним літературним світом, коли багато хто пнеться на високу полицю, шукаючи нових тем, нових засобів, впираючись у елементарну відсутність ідей чи натхнення.

Химерний, гротескний спосіб відповісти на питання, як змусити своє творіння жити, яку йому дати мету.

Загалом розуміти посил «Зайчика» кожен може по-різному. Ми розмовляли з колегою, і от вона згадала мені глибоку внутрішню мізогінію, якою просотаний цей роман. Я погоджуюся, адже цей аспект теж відчувала повсякчас – але не виділила його в основні теми попри помітну його присутність і сильний вплив.

Однак яким би читачі не бачили сенс «Зайчика», сперечатися про красу його форми недоцільно. Це дуже якісний, майстерний текст, класно перекладений і легкий (майже) для читання. На певних етапах рівень поплави персонажів відображається на стилістиці тексту. Іноді трапляються незвичайні, але дуже промовисті образи.

Серед інших тем, які можна виділити в «Зайчику» - це навчання на літературній творчості, творчі муки, творчий блок, дружба і зрада. Це також якісний приклад того, що називають unhinged woman trope. За можливості там можна побачити і любовний трикутник.

Та більш за все, більш ніж навіть за насмішку над літературним процесом, «Зайчик» - про самотність. Про дім і його відсутність.