|
Кількість
|
Вартість
|
||
|
|
|||
Класичний переклад видатного українського перекладача Анатоля Перепаді
Мені хотілося вдихнути в себе це повітря. Я зупинився, і Андре, зачарувавши мене своєю здогадливістю, дала мені змогу погомоніти з листям. Я спитав, як ся мають квіти, квіти ґлоду, подібні до веселих дівчат, пустотливих, зальотних і побожних. «Панянки давно поїхали», — відповіло мені листя. І може, вони думали, що я хоч і ходжу в їхніх друзях, але не вельми обізнаний з їхнім життям-буттям. Дружити я, мовляв, дружу, але скільки років обіцяю прийти, а все не приходжу.
«У затінку дівчат-квіток» — друга книга зі знаменитої семитомної епопеї Марселя Пруста «У пошуках втраченого часу», що здобула Гонкурівську премію з літератури (1919) в перекладі видатного українського перекладача Анатоля Перепаді.
У центрі твору — перше кохання, перша дружба й перші розчарування, що знаменують болісний, але неминучий перехід від дитинства до дорослості. Марсель Пруст вдається до витонченого мистецтва, поєднуючи ліризм почуттів з філософією екзистенційного пошуку, і веде читача крізь глибини власної пам’яті, безсилі перед плинністю часу, й усвідомлення складнощів людських стосунків у французькому суспільстві початку ХХ століття.
Чому варто прочитати роман «У пошуках утраченого часу. Книга 2. У затінку дівчат-квіток»?
- Другий роман із багатотомної психологічної епопеї «У пошуках утраченого часу» французького письменника Марселя Пруста, написання якої тривало понад двадцять років, в класичному перекладі видатного українського перекладача Анатоля Перепаді;
- У 1919 році роман здобув Гонкурівську премію з літератури.
- Глибоке осмислення юності — як чоловічої, так і жіночої — проходить крізь призму спогадів оповідача про Париж і мальовниче узбережжя Нормандії.
Про автора
Марсель Пруст (Valentin Louis Georges Eugène Marcel Proust) — французький письменник, лавреат Гонкурівської премії (за роман «У затінку дівчат-квіток») есеїст та критик. Здобув світове визнання як автор одного з найвизначніших творів світової літератури ХХ століття — семитомного роману-епопеї «У пошуках втраченого часу».
Цитати:
На початку кохання, так само як і наприкінці його, ми не поглинені єдиною нашою пасією, — жадоба кохання, ота жадоба, що є призвідником кохання (а згодом — спогад про кохання), заласно мандрує в краю взаємозамінних утіх, утіх, яких ми іноді зазнаємо просто від природи, лакомства, внутрішнього опорядження житла і які такі між собою дружні, що жодна з них не чужа нашій любовній жазі. Зрештою у стосунках із дівчатами я ще не зазнавав переситу, породжуваного звичкою, а тому не втрачав здольности бачити їх, тобто, опинившись у їхньому товаристві, щоразу дивом дивувався.
Безперечно, розлука болісна, її можна стерпіти лише, якщо наперед знаємо, що вона не протриває довго, якщо ми лічимо хвилини до того дня, коли зійдемося з коханою, але водночас ми відчуваємо, наскільки ці щоденні марення про близьке, а все одкладуване побачення легші, ніж сама зустріч, бо зустріч може розпалити ревнощі; ось чому вість про те, що ти знов побачиш любу, будить безрадісне хвилювання. Ти вже відсуваєш із дня на день не кінець нестерпної муки, викликаної розлукою, а грізне повернення туги без рятунку. Наскільки ж кращі від такої зустрічі тихі спогади, які можна як завгодно присмачувати вигадкою, отож, коли ти полишений сам на себе, та, що насправді тебе не кохає, може ні сіло ні впало освідчитися тобі в коханні. Той спогад, який можна напихати всім, що тобі заманеться, поки він не зігріє всього тебе, — наскільки ж він кращий за відкладену розмову, під час якої ти б уже не диктував на власний смак співрозмовниці слів, які тобі хотілося б од неї почути, а мусив би знову зносити її нехіть, її примхи, її шал. Коли ми вже розлюбили, непам’ять, навіть розпливчастий спогад не завдає такої муки, як нещасливе кохання. Не признаючись до цього сам перед собою, я найбільше волів саме такого тихого супокою майбутнього забуття.
Коли ми кохаємо, кохання наше таке велике, що не вміщається в нас геть усе; воно променіє до коханої істоти, натикається на неї, як на заваду, завада перепиняє кохання і відкидає його назад, і ось цей відбитий удар власної нашої жаги ми і йменуємо почуттям коханої, і вона, ця жага, чарує нас дужче, ніж при випроміненні, бо ми вже не тямимо, що вона йде від нас.
Зрештою ті, хто страждає з кохання, як мовиться про деяких хворих, самі собі лікарі. Оскільки потішити їх може лише істота, яка завдає їм болю, а той біль — її випромінювання, то, зрештою, саме цей біль їх і зцілює.
— Найважливіше в житті не те, кого ти кохаєш, важливо кохати.