Існує буддійська легенда: Гуру Рінпоче, напівміфічний учитель, якось прийшов до долини Ролвалінг, де збирався просвітлити п’ятьох сестер – богинь стародавнього кровожерливого культу. Одна за одною сестри корилися й злітали на верхівки гір, що оточують долину.

Такар Долсанґма – найменша і найнепоступливіша богиня – покаялася останньою, а потім злетіла на вершину гори Чогорі, нині більш відомої як К2.

К2 – друга за висотою (після Джомолунґми) і друга за смертельністю (після Аннапурни) гора в світі. К2 належить до масиву Каракорум – настільки молодого, що він і досі продовжує рости.

Смертельнішою, але і бажанішою К2 робить малодоступність через погодні умови, тому влітку 2008 року, коли метеорологи по всьому світу зробили прогноз на «вікно» зі сприятливою погодою – найсприятливішою за останні десятки років – одразу кілька груп альпіністів вирішили піднятися з базового табору на вершину.

А потім стався ряд фатальних випадковостей і необачних рішень, через які 11 людей так і не повернулися з К2.

Про саму експедицію детально розповідають друга і третя частини книги: «Підкорення» і «Спуск». А от у «Амбітній меті» - першій частині – йдеться про історичні, соціально-культурні, природничі і навіть політичні та релігійні контексти, в яких відбувалася трагедія 2008 року.

Окрім детальнішого знайомства з К2 і Каракорумом, а також історією гори й регіону (міфічною і реальною), автори представляють етнічні групи і нації, до яких належали місцеві висотні носії (учасники експедицій, про яких нечасто говорять).

Зокрема можна зосередитися на трьох представниках: Чхірінґ Дордже (шерпа), Пасанґ Лама (бхоте/шерпа) і Шахін Бейґ (пакистанець). Вони не єдині представники своїх спільнот та навіть родин, які підіймалися того серпня на К2 – та саме крізь знайомство з ними дізнаємося більше про культури, до яких вони належать, і про роль К2 й альпінізму в регіоні: як у Непалі, так і в Пакистані.

Такий підхід створює об’ємне зображення, у якому доречними є і набожне спілкування шерпа з горою-богинею, і порятунок іншого альпініста як вияв сонам (буддійської чесноти добровільної допомоги і доброго вчинку), і забобони через поведінку тих чи інших іноземців. Відтак, це вже не просто опис трагічної експедиції, а багатовимірна картина тодішніх подій.

«Поховані в небі», що містить опис дій тих альпіністів і носіїв, чиє життя забрала К2, не дарма має саме таку назву. Лавини, розколини, урвища, сераки – небезпеки гори віщують не тільки смерть людини, а й зникнення її тіла – а там, де тіла видно, їх часто неможливо забрати.

Смерть у тексті сприймається двоїсто; з одного боку, вона виглядає майже буденно: альпініст йшов, упав, не зміг зупинити ковзання і злетів з урвища. Про його смерть повідомили по супутниковому телефону і продовжили спуск; а що тіла не забирають, то часто вони чи їх частини сходять з лавинами чи відколотим льодом до базового табору, де їх не можна вже ні упізнати, ні достойно захоронити.

З іншого боку, ці трагічні смерті контрастують з життям вцілілих різкіше, ніж за будь-яких інших умов, роблячи його – саме життя – нагальнішим випробуванням. Дехто в спробах порятунку інших сам трагічно загинув, дехто вижив, ще хтось відмовився допомагати, аби врятувати хоча б себе.

І навіть в останньому розділі, де йдеться про подальші розслідування і загалом життя вцілілих, стає зрозуміло: увесь шлях від рішення зійти на К2 до повернення додому і подальших років – це площина між життям і смертю – як і сама Чогорі.

Попри те, що сходження на К2 потребує серйозної професійної підготовки, а читання про це – відповідних знань, «Поховані в небі» дуже легка для сприйняття.

Водночас вона складна емоційно: від зачарування величчю Каракорума до заціпеніння через трагедію, від страху перед смертю і виною вцілілого до захоплення силою людини і діями окремих героїв – це непередбачуваний шлях.

«Поховані в небі» - це точно одна з найкращих книг, що траплялися мені останнім часом.