«Подорож» дала мені саме те, що я так люблю в літературі і мистецтві загалом: поєднання майстерного письма, мови вишуканої, відточеної і кольорової, із химерним та загадковим сюжетом, іронічним авторським експериментом.

«Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію»

Починається історія знайомством із еспанським революціонером-тираноборцем Доном Хозе Перейрою, який разом зі своїм псом Родольфо вийшов на полювання, та шляхом магічних трансформацій усвідомив себе Даньком Харитоновичем Перервою, дрібним сільським управлінцем, представником радянського апарату в українському селі.

Перерву, на жаль, спіткала нещаслива доля – в ній замішані гріх, злочин, помста і навіть міжкласова ворожнеча. Втім, сам Дон Хозе Перейра з’явиться до нас ще не раз, іноді промовляючи з глибин пекла.

Персонажі, заявлені у назві – учений доктор Леонардо і майбутня його коханка прекрасна Альчеста – з’являються вже пізніше. Вони давно подорожують разом, тож і зараз мають намір насолодитися Слобожанською Швейцарією.

На шляху з цими персонажами трапляється багато пригод, реальних і метафізичних, частково навіть магічно-реалістичних.

Вони зустрічають й інших героїв: доброго деревонасадця (у минулому дереворуба), його дітей і колишню дружину (уявну бабу, фантом, алгебраїчний знак), студента Ореста Перебийноса, селянина Черепаху, тощо.

З точки зору подій майже все, що відбувається – це абсурд, нагромадження ситуацій, які нічим не попереджені і нікуди не ведуть, автор веде нас шляхами, часто змінюючи напрям, то кидаючи якусь стежку, щоб скочити в чагарники, то повертаючись на торовану дорогу.

Йогансен написав «Подорож» із наміром зобразити людей тлом для ландшафту, а не навпаки, як традиційно чиниться в літературі. Саме тому його персонажі такі картонні, їхні дії нелогічні, їхня вигаданість наголошується безліч разів, а от ландшафти, ця сама Слобожанська Швейцарія, ці береги й води Дінця – справжні.

Окрім самої фізичної подорожі живими ляндшафтами як основоположного елемента твору, мені надзвичайно сподобалося змалювання оцієї «психічної подорожі в душу Альчести» (хоч Альчеста, як і сам Леонардо, картонна, а отже немає там ніякої душі), а саме опис стосунків Леонардо і його майбутньої коханки.

Подорожуючи стільки років разом, Леонардо й Альчеста не були парою, та саме тут, в Слобожанській Швейцарії, їхнє кохання знаходить прихисток.

Загалом краса самого тексту, його форми, підбору слів, використання літературних прийомів – це цінність «Подорожі», не менша, ніж задум автора чи його втілення. А ще цей текст неймовірно вигадливий і майстерний у своїй вигадливості. Йогансен також неймовірно дотепний, місцями я сміялася просто в голос.

«Подорож» - химерна, абсурдна, дотепна, але ж яка красива, інакша. Може, в школі я б і не зацінила цього, але як приємно бачити саме таку прозу в історії української літератури.

«Як будується оповідання»

Текст вже не художній, скоріше публіцистично-академічний, присвячений теорії й практиці художнього письма. Важливий, чіткий погляд на внутрішні процеси, як-от побудова наративу чи важливість змісту на противагу формі, а також на мету й призначення мистецтва.

Якщо у деяких тезах стосовно ролі мистецтва у виробничому процесі вчувається бунт й іронія, то практичні поради майбутнім письменникам і письменницям – корисні, ґрунтовні, аргументовані. Проявляється освіченість Йогансена, його серйозність і увага до кожної деталі, сильні аналітичні навички.

Велика частка цього останнього тексту – це аналіз різних оповідань Дж. Ар. Баррі, Герберта Дж. Велза, Тургенева (Йогансен стверджує, що тургенівщина в літературі має вмерти), Едгара Алана По. Ці розбори виявилися набагато цікавішими, ніж я очікувала – автор не просто пояснював їх, він ніби проводив розтин і розкривав такі трюки, які у чужій прозі помітить тільки майстер.