Вирішила написати цей відгук на День матері, бо ця книжка розбила моє материнське серце, а потім склеїла його до купи❤️‍🩹 Я і плакала, і страшенно злилась, і хотіла обіймати дитину (а це не так просто зробити, вона вже підлітка🙈), а потім багато-багато думала над тим, що ця книга у мені розбурхала.

Історію оповідає нейровідмінна жінка середнього віку на ім'я Санді, яка має доньку-підлітку (16років) та все більше неприйняття своїх особливостей єдиною близькою людиною, яка у неї залишилась - своєю дитиною. Тому таким радісним стає день, коли до них по сусідству поселяється одружена пара. Дружина неймовірно гарна і комунікабельна, одразу знайомиться і підкорює серце нашої головної героїні. Певно тому, що ніби повна протележність їй. Адже Санді має соціальну фобію, абсолютно не орієнтується в емоціях, які виражають чужі обличчя, має чіткі побутові правила (потипу кольору їжі в певні дні, температури напоїв і тп), легко сенсорно перезбуджується, тому максимально уникає соціальної активності, працює на фермі із рослинами і понад усе любить свою доньку.

Її нова подруга Віта, навпаки, зірка тусовок, світська левиця, за словом в кишеню не лізе і може підкорити в розмові чи лише виглядом всіх навколо. Має чоловіка, який її обожнює, але не має дітей. Як завжди буває у подібних союзах: екстравертка підкорила інтровертку. Та Санді дуже комфортно у цій дружбі, адже Віта як ніхто розуміє її, не шпинить за "особливості" та навіть відбиває від Санді всіх недоброзичливців. А ще вона дуже подобається її доньці і вони дуже мило проводять вечори за сімейними вечерями. Це початок. Якщо розказувати далі, без спойлерів не обійтись, тож я не буду.

Книга сповнена болючих спогадів про дитинство головної героїні, вражаючих зізнань і поворотів сюжету. Авторка підіймає багато складних питань, емпати, пристебніться. Та, як на мене, тут немає тригерів заради тригерів, історія абсолютно гармонійна. І терапевтична. Я вийшла із неї трішки щасливішою людиною.

#приємного_читання

За вайбом ця книжка нагадала "Надзвичайна Ґрейс Адамс" і серіал "Хороший лікар ".

Розкажу трохи про сюжет:
Санді вже за 40 років, вона має 16-річну доньку; розлучена з чоловіком, який її ганьбив та усілякими способами зневажав. Санді жила за правилами з книжки «Етикет для леді: посібник із соціальної взаємодії»:
«Ознака гарного смаку — це відмова від виставляння добробуту напоказ, наприклад, очевидно нових та модернових предметів або фотографій, основна мета яких — демонстрація соціальних зв'язків»

У ГГ спостерігаються (напряму не сказано) симтоми РАС (розлад аутистичного спектра), такі як:
- невміння розпізнавати емоції;
- ритмічне постукування в такт з мовленням співрозмовника;
- відмова від усієї їжі, окрім білої + вживання лише напоїв з бульбашками.

У ході книжки ми дізнаємось, що мама Санді була дуже суворою в її дитинстві, і весь час наказувала Санді бути нормальною. Єдиною розрадою для дівчинки була її сестра Долорес (вона потонула, а кого мама звинуватила? Правильно, маленьку Санді).
«Найбільше й найжорсткіше вона критикувала мене за те, що не бачила з мого боку видимих зусиль до соціалізації. Я вірила, що, якщо мені вдасться переконати її, що я дуже стараюся бути нормальною, вона пробачить мені постійні невдачі. Вона ж думала, що моя інакшість — це демонстративна поза, моя відстороненість — це щось, що я навмисно роблю, щоб дошкулити їй. Ніби десь у душі я завжди знала всі секрети людського спілкування, як і моя сестра, але з власної волі відмовилася від цього знання»

На честь загиблої сестри, Санді назвала свою доньку Доллі.
Вже в підлітковому віці Доллі почала віддалятися від матері, вони рідше спілкувалися та проводили разом час.
Тому Санді зраділа, коли одним літом у сусідній дім заїхала пара: запальна та по-дитячому щира Віта та її педантичний чоловік Ролло.

Санді одразу захопилася елегантністю та щирістю Віти; у спілкуванні їй допомогло те, що всі думки та емоції Віти відображались на її обличчі (повертаємось до теми РАС), тож вона стала зоною комфорту для Санді.
«Вона говорила до мене не для того, щоб виманити мене назовні, витягнути із моєї печери й насильно утримувати на поверхні. Вона просто говорила, і звуки лилися, як розспів співака, котрий розігрівається перед концертом, і ця музична демонстрація не мала на меті взаємності.
Звісно, зараз, коли я знаю Вітине маленьке пташине серце, пригадую ці односторонні розмови зовсім інакше. Тепер я розумію, що моя часта мовчанка була зручною тій, що має м'яке пір'я та гострий зір. І вона співала в моїй присутності вільно й щасливо, бо знала, що я власної пісні не маю. Традиційно в Італії було заборонено тримати диких птахів вдома — у клітках чи навіть на картинах, чи візерунках. Люди вірили, що вони прикликають Лихе Око, прокляття malocchio ... Я б ніколи не впустила в дім навіть зображення пташки, навіть найгарнішої. Але того літа я любила пташине серце і жила для нього, і дізналася про це лише згодом.»

Але ця міцна дружба почала розпадатися та й зовсім зруйнувалася, коли Санді представила новій подрузі свою доньку.
Якщо казати прямо — Віта привласнила Доллі.
Доллі почала ночувати у них, допомагати спочатку у побутових справах, а потім — вже й в роботі.
Санді навіть перед фактом не ставили — вона просто не бачила свою доньку днями.

Загалом, ця книжка підняла важливі соціальні теми. Тому рекомендую 🔥