"П'ята фігура - персонаж, що допомагає прояснити чи прискорити розв'язку, дати імпульс сюжетові" - пояснює нам літературознавиця Богдана Романцова у вступі. Автор теж це пояснює вигаданою цитатою на початку твору - у цьому весь він. Робертсон Девіс майстер замилити очі, заворожити словом, письменник-фокусник.

Отже, наш головний герой, Данстебл Рамзі вийшов на пенсію і пише мемуари листа директору коледжу, де він працював. Не подумайте,  він не такий марнославний, щоб робити це заради себе, ні. Як справжня п'ята фігура він має підсвітити важливі події, людей, їх вчинки. Щоб все було зрозуміло, він починає із самого початку: з того дня, коли він познайомився із місис Демпстер у своєму маленькому селищі Дептфорд (Канада) - не шукайте на карті, воно вигадане автором.

Містер Ремзі історик і письменник, вчителює в коледжі для хлопчиків, пише книги про святих та багато подорожує. Життя нашого головного героя припало на буремні часи, тож буде і перша світова і, побіжно, друга.

Історія ніби не обіцяє динаміки,  та стиль автора настільки ємкий і лаконічний, що не було жодного зайвого речення, не те що абзацу. Влучні описи, іронічні зауваження, неочікувані сюжетні повороти. Мені не вірилось, що це класика. Не дарма автор ще за життя отримав безліч нагород, в його арсеналі немає хіба Нобелівки, хоча літературознавці переконані, що він на неї заслуговував.

Мені щиро сподобалась ця книга, я точно читатиму решту частин. Якщо вони хоча б на половину такі хороші як ця, то мене потішать теж.

Кидок сніжки запускає відлік подій, які впливають на життя Данстана Рамзі. Він оповідає про все та всіх, але майже ніколи не говорить про себе, він носій чужих секретів та таємниць, він герой, який не вважає себе героїчним та важливим, спростовуючи це тим, що коли рятувався сам випадково врятував інших. На перший погляд здається, що він просто сором’язливий та зрештою стає зрозуміло, що він намагається спокутувати провину, яку тягне на своїх плечах ще з дитинства.

У книзі багато прихованої психології та самоаналізу, релігії, грошей, страху, провини та любові. Автор проводить читача найвизначнішими епохами 20-го століття: Перша світова війна, епоха джазу, Велика депресія, відновлення, Друга світова та повоєнний період — і показує як кожен з цих періодів впливає на життя канадців, наших героїв та різні верстви населення.

«П’ята фігура» легко читається, у своїх роздумах Данстан може полетіти дуже далеко, та тобі ніколи не нудно спостерігати за ходом його думок та міркуванням.

П’ята Фігура – не той, хто головний на сцені життя, а той, хто «підсвітить» інших героїв, зробить їх важливими.

Цю роль відведено Данстану Рамзі – персонажеві, який вишукано і з самоіронією розповідає нам цікаву історію. Він у полі нашого зору, а в його фокусі – інші.

Цей чоловік знається на картярських фокусах, вчителює, кохає, мандрує, вивчає життя святих, воює, отримує важку травму, а відтак мусить послуговуватися протезом ноги.

Він той, хто здатен іронізувати над тим, над чим, мабуть, і не прийнято: наприклад, перед сексом розмірковує, як доречніше зробити – спершу надіти презерватив, а потім зняти протез чи навпаки. І цим робить читачеві трішки незручно. Але це дуже потрібна незручність.

Данстан у своїх міркуваннях може сягати далеко. Він, як хороший друг, який проговорить тобі правду чи вихопить есенцію зі злободенних тем, над якими кожен із нас ледь не щоденно роздумує.

Наприклад, якось йому мислилось про таке: «Мені якось дуже зрозуміло, що я йду шляхом того, хто помер вдвічі молодшим за мене нинішнього. Я бачу й відчуваю те, чого Він ніколи не бачив і не відчував. Я знаю те, чого він, схоже, не знав. Усі хочуть Христа для себе, своїх поглядів. То чи дивно, що я хочу Христа, який покаже мені, як це – бути старим? Усі Христові вчення повні догматизму, переконаності й сили молодості; мені натомість потрібно щось таке, що братиме до уваги набутки досвіду, відчуття парадоксальності й неоднозначності, що приходить із роками!»

Із Данстаном Рамзі хочеться провести безсонну ніч за розмовами на кухні чи у якомусь барі. І це ті посиденьки, після яких життя відчуватиметься повнішим.

«П’ята Фігура» Робертсона Девіса – дотепна, розумна і вельми цікава книжка, яка чорним по білому каже, що нам треба навчитися пробачати самим собі те, що ми – люди, бо саме із цим прощенням приходить найбільша мудрість.

За минулий рік виокремлюю її та «Гемінґвей нічого не знає». І планую перечитати.